Спільнота українців Сербії:
Українці у Воєводині – oберігачі традицій

Історія одного народу часто є історією переселень. Це також стосується громади воєводинських українців, яку сьогодні представляє національна громада, яка масово переселилася на цю територію з Боснії та Герцеговини після Другої світової війни

Українці з’явилися у Воєводині ще в 17 столітті. "Згадана спільнота українців ХVІІ століття з часом зникла, залишилися лише деякі сліди матеріальної культури, а ця сфера для югославської історіографії недостатньо досліджена", – каже Ярослав Кулеба, професор кларнета Школи музичної освіти в Кулі.

"Українська історична наука та українське суспільство завжди вважали частиною українського національного контингенту тих русинів, які переселилися з українських етнічних країн у Карпатах до Бачки та Срему в середині 17 століття і досі живуть у Воєводині", – сказав Олег Румянцев. професор університету у Палермо, який роками займається історією східних слов’ян, а також питаннями національних меншин на Балканах, та додає: "Це все через те, що найвизначніші представники русинської громади вважали себе не тільки русинами та охоронцями рідної мови, а й українцями ". Досить згадати майстрів русинського слова: Габріеля Костельника, Михайла Ковача та Миколу Кочиша".

Професор Румянцев нагадує, що цього року виповнюється 130 років з часу переселення українців до Боснії, що має багато спільного з місцевою українською громадою. "Це були переселенці з іншої частини Західної України, з Галичини. Звідти українці (їх ще також називали русинами!) у 1890 році почали переселятися до Боснії та Славонії. Різниця полягає в тому, що під впливом українського національного відродження та через інтенсивні контакти з Галичиною ці переселенці швидко змінили стару українську назву "русини" на нову — "українці", — пояснює Румянцев.

У цій другій хвилі заселення території колишньої Югославії українцями найбільші групи зосереджені навколо Прнявора та Баня Луки, у селах Північної Боснії та Славонії. Після Другої світової війни через несприятливі соціально-економічні умови життя вони переїхали до Воєводини, де сьогодні присутньою є їхня найбільша група, додає Олег Румянцев.

Велика кількість українців населяє регіон Бачка на відрізку Кула, Врбаса та Новий Сад з їх околицею, а також у Сремі на відрізку від Шида, Сремської Митровиці, Інджії, Земуна та Белграда з їх околицями. "Прибувші привозять із собою дуже мало або приходять без будь-якого майна. Багато хто з них знайшли роботу на сільськогосподарських підприємствах або на фабриках. У таких умовах, коли шматок хліба і дах над головою були головною турботою для часто багатодітної родини, все-таки національно-культурні та духовні потреби в принципі забутими не були, але організоване культурне життя ще довелося почекати", – додає Ярослав Кулеба. .

Згідно з офіційним переписом населення 2011 року, громада українців Сербії налічує 4.903 особи. "Однак, за неофіційними даними, наша громада складається з майже 10 тисяч українців. Відомо, що кожна людина, прізвище якої закінчується на -енко, є українцем, а переважно з т. зв. Білогвардійської міграції ", - каже член Національної ради української національної меншини, віце-президент Європейського конгресу українців Мирослав Хочак. Хочак додає, що 90 відсотків представників української громади на цій території є Греко-Католиками.

Перший український дитячий хор у Кулі, 1971 рік.

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У ВОЄВОДИНІ

За словами професора Румянцева, культурне життя українців у Воєводині було тісно пов’язане з культурною роботою русинів. "Статті українською мовою друкувалися в русинській пресі, а українські пісні можна було почути на русинському фестивалі в Руському Керестурі. Русинська інтелігенція, яка була тісніше пов’язана з культурним світом Воєводини, надавала допомогу українцям, культурне життя яких переживало значні труднощі", – пояснює професор Олег Румянцев і ставить риторичне запитання:

"Отже, якщо ми говоримо про українців, то як не включити Михайла Ковача, який усе своє життя присвятив розвитку української культури та української свідомості серед русинів?" І як не зарахувати до українців його послідовників - наприклад, академіка-історика літератури Юліана Тамаша та професора - історика Янка Рамача, які сьогодні є важливими представниками української наукової думки? "

Для багатьох національних спільнот передусім священики та вчителі в минулому відігравали значну роль у збереженні своєї культури та самобутності. Саме цей факт характерний для українців цих просторів, зазначає Олег Румянцев.

"Якщо ми говоримо про українсько-галицьку громаду в Югославії у ХХ столітті, то насамперед слід вказати на важливу роль греко-католицького духовенства у збереженні ідентичності цих переселенців. У період між двома світовими війнами священики були єдиною інтелігенцією цих колоністів, вони виконували культурну роботу, зберігали єдність цієї групи", — каже Румянцев і додає:

"Наприклад, засновником і редактором першої української газети "Рідне слово" був український священик Михайло Фірак. Пізніше комуністичний режим покарав численних священиків за їхню діяльність на національній ниві. Одним із найактивніших діячів культури соціалістичного та сучасного періоду був отець Роман Мизь (парафія в Новому Саді). У новій Югославії, у Воєводині, на цій ниві працювали представники місцевої інтелігенції: Іван Терлюк, Петро Ляхович, Ярослав Комбіль, Євген Кулеба та багато інших активістів".

У югославські часи українські громади Сербії, Боснії та Хорватії були тісно пов’язані між собою. За словами Олега Румянцева, в усіх куточках тодішньої країни багато активістів працювало на благо всієї діаспори – активіст Іван Сваток, письменник Павло Головчук, отець Петро Овад, учитель Василь Стрехалюк та велика кількість інших громадян українського походження.

Перші спроби організувати українців у новітній історії та включення їх у регулярну діяльність у сфері культури були у Вербасі. "Завдяки набутим знанням і досвіду в діяльності "Просвіти", - української організації між двома війнами, що діяла в Боснії, між переселенцями з Дуброви, Камениці, Прнявора та діянням Михайла Бурди, а пізніше вчительки Слави Біленької, започатковано роботу драматичного, музичного та фольклорного гуртків, а також вивчення української мови та літератури для дітей та юнацтва. Робота цих українських секцій припинилася з від’їздом учителки з Вербасу", Ярослав Кулеба наближає культурну історію українців Воєводини.

Запровадження факультативного предмета Українська мова з елементами національної культури в початкових школах "Іса Баїч" та "Петефі Бригада" м. Кула у 1968 році є своєрідним переломним моментом в організованому культурному житті цієї меншини. "До Кули приїжджає молодий вчитель Петро Курман, який, незважаючи на відсутність програм та підручників, організовує навчання, збирає дітей, заохочує батьків, - каже Кулеба.

Мирослав Хочак також зазначає, що представники української національної спільноти останнім часом досягають успіхів і в галузі науки. "У нас також є доценти та позаштатні та штатні професори, але вони не є відомі в суспільстві, і я не знаю, в чому причина. З іншого боку, священики, такі як отець Стефан Пітка з Сремської Митровиці, отець Роман Мизь з Нового Саду, отець Йосафат Воротняк ЧСВВ з Кули, отець Фелікс Біленький з Врбасу та такі журналісти, як Іван Терлюк та Євген Кулеба, становили ядро культурних освітян серед українців Воєводини".

"Створення у 2003 році Національної ради, яка є носієм усієї діяльності щодо інституційного регулювання відносин, розвитку та виховання національної самосвідомості українців у цій сфері, має виняткове значення для всіх національних меншин, у тому числі й українців. Результати роботи Національної ради помітні вже у 2004 році, коли було організовано І Фестиваль української культури "Калина", який проводиться раз на рік, потім оформлено видавництво українською мовою "Рідне слово" та організовано Фестиваль української дитячої творчості "Веселка", пояснює Ярослав Кулеба і робить висновок:

"Українці у Воєводині гідно зберігають свою традицію, і вплив сучасної творчості дуже рідкісний. Бачачи, що роль охоронця традиції відіграє старше покоління, сучасне мистецтво їм нецікаве, а молоде покоління все більше забуває про своє коріння, свою національну культуру та мову. Є велика загроза, що найближчим часом хтось скаже "Тут також жили й українці".

ПОЗИТИВНІ СТЕРЕОТИПИ, ХАРАКТЕРНІ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ У ВОЄВОДИНІ

Стереотипи щодо національних спільнот досі глибоко вкорінені в нашому суспільстві. Хоча не всі стереотипи негативні, вони існують. "Питання стереотипів щодо українців є дуже важливим, і не лише в контексті колишньої Югославії. Але я не хотів би зупинятися на політичних стереотипах ("українські націоналісти" чи "українці – неправильні росіяни", тобто ті ідеї, які хочуть пропагувати російські імперіалісти, євразійці, слов’янофіли та представники інших радикальних ідеологій), – пояснює Олег Румянцев, котрий також вказує й на ті хороші, позитивні стереотипи.

"Шкода, що зникають такі стереотипи, як "українська пісня" – ця народна, багатоголосна, яку вивчали й співали навіть інші автохтонні жителі Боснії після переїзду українців до Боснії". Або українська мова, яку одна з югославських педагогічних комісій свого часу визнала "співучою" ("вони не говорять, а співають!"), – додає професор Палермського університету й наголошує, що українцям є чим пишатися, підсумовує Олег Румянцев.

Владимира Дорчова Валтнерова